Blog

Головна/Інтерв'ю/Представник МОЗ України: через 3–4 роки трансплантація в Україні може зникнути зовсім

Представник МОЗ України: через 3–4 роки трансплантація в Україні може зникнути зовсім

В суспільстві багато галасу наробила нещодавня ініціатива прийняти новий закон про трансплантологію. Директор Координаційного центру трансплантації клітин, органів і тканин МОЗ Руслан Салютін розповів УНІАН про те, що трапиться з пересадкою органів в Україні, якщо її вчасно не реанімувати.

В останні кілька років про трансплантологію в Україні говорили і писали тільки у зв’язку з черговим скандалом або судовим процесом. Справи «чорних трансплантологів » і сумнівні історії з вивезенням органів, вилучених у трупів, за кордон – по суті, майже все, що пересічна людина чула про цей напрямок медицини в нашій країні. Для тих, кому пощастило не зіткнутися по життю з цим різновидом лікарської справи, трансплантології в Україні ніби не існує зовсім – адже телевізор та інтернет заповнені оголошеннями про збір коштів для пацієнтів, які планують виїхати для пересадки органів або кісткового мозку за кордон . Таким чином, складається враження, що у нас в країні такого виду медичної допомоги і зовсім немає.

Саме тому ініціатива МОЗ, що пропонує внести зміни до закону України про трансплантацію зразка 1999 року, викликала масу критики і, навіть, страху. Найбільш гаряча дискусія розгорілася навколо «презумпції згоди» – дана норма в законодавстві передбачає, що будь-який загиблий житель країни автоматично може бути донором органів і тканин, якщо він не заповідав зворотного і його родичі не проти. Прихильники прийняття такої норми говорять про тисячі людей, яких можна буде врятувати, а противники – побоюються, що жертвою норми стануть інші тисячі, яких лікарі за певну винагороду попросту не стануть рятувати заради реципієнта (людини, яка потребує чужого органу).

Взагалі, дискусія про трансплантацію і необхідність її реформування для України не нова, але на цей раз вона потребує невідкладного вирішення, оскільки міжнародне співтовариство трансплантологів вперше всерйоз озвучує наміри заборонити трансплантаційний туризм, а, значить, українцям, що потребують пересадки органів,  доведеться лікуватися виключно в своїй країні, що сьогодні означає – помирати.

Про проблеми трансплантології в Україні, про те, скільки життів можна врятувати, врегулювавши законодавство, і про спокуси українських докторів УНІАН розповів Директор координаційного центру трансплантації клітин, органів і тканин Міністерства охорони здоров’я України Руслан Салютін.

Руслане Вікторовичу, як сьогодні можна охарактеризувати стан справ в українській трансплантології ?

На сьогоднішній день вона в катастрофічному становищі: виконується 1,6 трансплантацій на рік на один мільйон жителів. А в Іспанії, наприклад, – 85,6 на мільйон. Так що, ми, фактично, зараз в безвиході і у нас є два варіанти: або померти, або спробувати видертися.

Чим регламентується зараз пересадка органів і тканин в нашій країні?

Трансплантація в Україні сьогодні працює за законом, прийнятим в 1999 році. На той час він був досить нормальним і навіть сучасним: європейським нормам він багато в чому відповідає . Але його в якійсь мірі брали похапцем і деякі аспекти були або упущені , або прописані не досить чітко . Його потрібно вдосконалити. Саме тому ми і прописали ряд назрілих змін і запропонували їх обговорити . У парламент наш « чернетка» потрапив не для реєстрації ще, а для внутрішнього обговорення. Остаточний документ буде напрацьований вже за результатами обговорень, які ми зараз проводимо і в професійних, і в широких колах.

Наприклад, що за аспекти ?

Про статтю 16-у цього Закону (яка говорить про трупне донорство, – УНІАН) можна зламати мозок. Вона некоректно виписана. Вона фактично містить в собі і презумпцію згоди, і незгоди (на використання органів людини для трансплантації після його смерті, – УНІАН). Так що трупне донорство у нас не працює, фактично . Тому, її, цю статтю, потрібно міняти в будь-якому випадку, а яку презумпцію залишати – це складне питання, але, важливо почати його хоча б обговорювати.

Яка практика найбільш поширена у світі і, зокрема, в Європі ?

Приблизно порівну – в половині країн презумпція згоди, в половині – навпаки. Але що показово – кількість трансплантацій і там, і там майже однакова. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки 24 тисячі трансплантацій на рік і презумпція незгоди при цьому (бажаючі «поділитися» своїми органами після смерті в США за життя повинні підписати спеціальну карту донора, – УНІАН). Це тому, що там чітко працює система трансплантації та соціальна реклама донорства.

Хто може стати потенційним реципієнтом ? Існує якась група ризику, кому трансплантація може знадобитися з найбільшою ймовірністю ?

Хто завгодно. Якщо хтось думає, що трансплантологія – це щось далеке від нього, то зазначу, що банальний грип може призвести до того, що нирка перестане функціонувати. Банальне переїдання, наприклад, на Новий рік, може призвести до печінкової недостатності і потреби пересадки печінки, а простий вірусний коньюктивит може зробити людину сліпою і потребувати пересадки рогівки. Тобто, будь-який з нас є потенційним реципієнтом. Більш того, хибною є думка про те, що трансплантація – це розкіш тільки для багатих. З 900 осіб з трансплантованими органами, які проживають в Україні, немає «можновладців». Проте є лікарі, вчителі, робітники, аграрії, прості діти … Олігархів серед них немає. Тому сказати, що трансплантація – це продовження життя багатим – може тільки, вибачте, ідіот.

Всього 900 осіб?

Так, в Україні проживає всього 900 чоловік з трансплантованими органами. З  46 мільйонів. А потреба в пересадці у 5 – 4 тисяч. Бачите, яка прірва ?

А скільки операцій на рік з пересадки органів ми робимо?

Сто.

А скільки у нас трансплантаційних центрів?

Сім,  а, наприклад, в Іспанії – 45. Більше того,  ці центри (просто відділення в загальних лікарнях) не мають цільового фінансування, а повинні,  щоб стати повноцінними .

У що обходиться бюджету одна трансплантація?

Дорого. Але трансплантація нирки, наприклад, обходиться дешевше, ніж утримання пацієнта на гемодіалізі (процедура очищення крові для пацієнтів з нирковою недостатністю, – УНІАН). Якщо гемодіаліз для одного пацієнта обходиться від 140 до 250 тисяч гривень на рік, то імуносупресивної терапії, яка необхідна пацієнтові після пересадки органу протягом усього життя, коштує всього лише в 80 – 90 тисяч гривень на рік. Різниця колосальна. Сама операція і перший рік терапії коштують близько 120 – 140 тисяч гривень. У нашій державі для наших громадян сама операція безкоштовна, за рахунок пацієнта – тільки медикаменти. Імуносупресивними препаратами держава теж забезпечує безкоштовно, просто, іноді бувають затримки з поставками препарату з Києва в області країни …

Якщо після прийняття презумпції згоди кількість операцій збільшиться хоча б вдвічі, наші центри впораються?

Навіть якщо ми вже завтра введемо презумпцію згоди – нічого не станеться. Це неможливо заробити миттєво. Потрібно налагодити систему транспортування анатомічного матеріалу, координації та контролю всього процесу – від черги реципієнтів до забору органів. Необхідно створити єдиний реєстр донорів, реципієнтів і т. д. Цей процес потребує перехідного періоду. Необхідно рік- півтора. За цей час і центри підготуються.

 

Чому вашу ініціативу не підтримала  голова парламентського комітету охорони здоров’я?

Тетяна Дмитрівна (Бахтєєва , – УНІАН ) нас чітко і конкретно підтримала в тому, що стосується необхідності внести поправки в застарілий закон, але у нас є розбіжності щодо презумпції згоди, і це нормально. Це дискусія, це діалог. Я тут проблеми не бачу. Але, в принципі, я думаю, що більшість депутатського корпусу зміни, які ми будемо вносити в закон про трансплантологію, підтримають. А поправка до статті 16 -ї – це важливе, але не головне в обговорюваному документі.

Що ж головне?

На даний момент головне підняти дискусію, дати привід людям говорити і думати про це. Також важливо прописати чітке коло осіб, які можуть стати живими донорами, осіб, які можуть заборонити або дозволити вилучення анатомічного матеріалу у покійного. В остаточному проекті закону все це буде. Крім того, давно назріло питання створення Державної служби трансплантації та донорства, яка б могла організовувати процес забору, транспортування органів, вела б реєстр і контролювала все це. Ми сподіваємося, що такий наказ буде підписаний президентом – це його прерогатива.

Так, а як же презумпція ?

Суть не в ній. Я завжди наводжу такий приклад : яка різниця – жити в президентсько -парламентській чи парламентсько -президентській країні, якщо є нормальна зарплата, хороший соціальний захист і так далі? Якщо буде вибудувана чітка і прозора система трансплантології, то все одно – буде презумпція згоди, або незгоди. Більш того, в будь-якому випадку родичі зможуть блокувати вилучення анатомічного матеріалу, навіть, якщо на те була згода померлого.

Є привід побоюватися розквіту «чорного» ринку органів в Україні та їх експорту в разі прийняття презумпції згоди?

Це велика дурість. Ну, дивіться: кожен орган має свій, так званий, термін придатності. Наприклад , у нирки він 12 годин, у печінки – 8, у серця – 3-4 години. Спробуйте – вилучіть за цей час орган, доставте його за кордон і пересадіть реципієнту! Нереально! Плюс прикордонники, митники, не тільки наші, а й іноземні ! Як у лічені години провезти нелегально орган за кордон, якщо торгівля органами заборонена багатьма міжнародними конвенціями ?

Зникнення людей в Україні часто пов’язують саме з такою незаконною транплантологією …

Так, є такий міф, але я не думаю, що це пов’язані між собою явища. Люди, на жаль, зникають у всьому світі і це – не провина трансплантологів. Всі українські трансплантологи знають одне одного і всі знаходяться під пильним контролем прокуратури. Хто буде ризикувати? Ніхто.

Тим не менш, в Інтернеті постійно з’являються оголошення від українців, охочих продати свої органи. Значить, «чорний» ринок існує.

Це взагалі повна маячня. Якщо на те пішло, то, наприклад , в Пакистані нирку офіційно можна купити за 5 тисяч доларів. І у нас є пацієнти, які туди їздили на пересадку. В Ірані можна також офіційно купити нирку, тому немає сенсу ризикувати, незаконно купувати органи тут, а, тим більше, красти і вбивати когось.

Чи можна бути впевненими, що після прийняття презумпції згоди реаніматологи будуть чесно виконувати свою роботу?

Не можна навіть допускати таких сумнівів. Думаючи інакше, ми ніколи нічого не змінимо. Навіщо це реаниматологу? Смерть мозку, без якої неможливо вилучити орган, констатує консиліум – п’ять- шість лікарів, а в самому процесі трансплантації бере участь кілька десятків людей. Як підкупити всіх? Як зберегти все це в таємниці? І скільки ж треба всім заплатити за цю змову? Це просто нереально.

Як можна зробити донорство органів і тканин популярним в Україні, на ваш погляд ?

Тут найважливіше соціальна реклама. Людям треба пояснювати, що таке трансплантація, для чого вона потрібна, скільки вона коштує державі, пацієнту і т. д. На соціальну рекламу сьогодні у нас зовсім грошей немає, а громадські організації зовсім нас не підтримують. Здається, їм простіше зібрати гроші і вивезти пацієнта на операцію в іншу країну. Журналісти нам теж не допомагають … Дивує також позиція церкви. Офіційно, наприклад , УПЦ МП «за» трансплантологію, але священники на місцях ніяк не закликають  людей до донорства органів,  навіть до донорства крові. Вони пасивні.

Яким чином зараз можна виразити і зафіксувати свій намір стати посмертним донором ?

Ніяк. Тільки якщо родичі після вашої загибелі заявлять, що ви дали згоду на забір анатомічних матеріалів і не будуть перешкоджати цьому. Неодмінну згоду родичів передбачає і презумпція згоди. Тому так важливо, що ми взагалі підняли це питання і що люди зможуть обговорити його у себе на кухнях.

Кожен померлий може стати посмертним донором ?

Абсолютно ні. Тільки той, кому діагностували смерть мозку. Померлі від запущеного запалення легенів або перитоніта, наприклад, в цю категорію не потрапляють. Загалом і переважно донорство стосується тільки загиблих в ДТП. У нас в країні таких – 5 – 6 тисяч щорічно. Давайте візьмемо хоча б 25 % з них, які підійдуть за медичними показниками, у яких констатували смерть мозку і чиї родичі дали згоду на забір анатомічного матеріалу. Це – близько 1500 сердець, печінок і близько 3000 нирок на рік. Такої кількості цілком вистачить для трансплантацій на всій території України.

Чому в законі немає ні слова про розширення кола живих донорів ?

Взагалі, нашим законодавством коло живих донорів чітко не окреслено. Це все ще потрібно виписати, і у нас є такий план. Але, якщо у нас буде достатня кількість посмертних донорів, то навіщо нам живі? От ви самі б пішли на це? Стали б донором?

Якби це потрібно було близьким, родині – так.

А якби ви знали, що, враховуючи напрацьовану систему трансплантологічної допомоги, ваш а близька людина отримає потрібний орган всього через півроку, наприклад? Чи потрібно вам в такому випадку віддавати свій орган і піддаватися небезпеці? Якби ми жили в державах, де не сприймають трупного донорства в силу засад або релігії, тоді це питання мігло би стояти, але у нас зараз я такої необхідності не бачу і вважаю розширення кола живих донорів неправильним .

Ви розглядаєте якісь варіанти стимулювання донорів або потенційних донорів ?

Якесь матеріальне заохочення донорів – це невірна позиція. Відповідно до Міжнародної конвенції з протидії торгівлі органами та іншими анатомічними матеріалами, будь-яка матеріальна або інша компенсація людині за відданий орган або посмертне донорство є протизаконною. Однак, є інші стимули. Наприклад , можливий пріоритет у черзі на органи для того, хто раніше сам виявив бажання стати донором посмертно. Але, матеріальні чи інші блага повинні бути закриті. Єдине , що могло б бути – як у Радянському Союзі, де кожен донор отримував путівку в санаторій на реабілітацію. Це правильно.

Що вам відомо про досвід Росії та Білорусі, де діють презумпції згоди на посмертне донорство ?

Про Росію я говорити не хочу, бо для такої великої країни кількість трансплантацій, які вони виконують, дуже невелика, і вони самі про це говорять. А от у Білорусії ситуація така: закон про презумпцію згоди був прийнятий там в 2003 році, але він не працював через відсутність налагодженої системи і саботажу лікарів до тих пір, поки жорстко не втрутився президент. У підсумку, за 9 місяців минулого року там було виконано 149 трансплантацій печінки. Це дуже багато для такої республіки. До слова, у нас собівартість операції з пересадки нирки і перший рік терапії, наприклад, 120 – 140 тисяч гривень. У Білорусії собівартість приблизно така ж, але для українських громадян операція там коштує близько 50 тисяч доларів. Так що вони на наших пацієнтах заробляють – для своїх пацієнтів.

Коли ви готуєтеся подати до парламенту остаточний проект закону ?

Ми на початку шляху. Жорстких термінів у нас поки немає. Ми ще будемо працювати над законом, а зараз нам головне – підняти дискусію.

Ну, в новому році хотілося б прийняти закон і отримати указ про створення служби?

Безумовно.

А якщо не буде ні указу, ні закону ?

Ще три -чотири роки – і у нас трансплатаціі не буде в країні.  Залишиться пара фанатиків своєї справи і все.

Скільки сьогодні людей стоять у черзі на трансплантацію органів ?

Тисячі чотири. І ще понад 2000 в черзі на пересадку рогівки. Але ви розумієте … Багато хто навіть і не стають у чергу. Тому що це складно, і дорого, і навіть на гемодіаліз їздити проблематично, особливо з далеких сіл і областей …

Скільки життів, по - вашому, може врятувати трупне донорство ?

Три -чотири тисячі осіб на рік, включаючи тих, хто потребує пересадки рогівки. Якщо процес піде, то з часом і кількість потребуючих трансплантації  стане менше. Адже чому зростає кількість реципієнтів ? Через те, що у багатьох з них, іноді найпростіші хвороби були запущені на первинній стадії. Більшості пацієнтів можна було допомогти на початковому етапі. Я вірю, що трансплантологія, її розвиток , могла б стати реальною реформою в медицині  і, подібно до локомотиву, підтягнути всі медичне обслуговування, включаючи первинну допомогу.

Скільки на вашій пам’яті скандалів з ​​«чорною » трансплантологією в Україні ?

Шість чи сім. І всі вони закінчилися нічим.

Ну, ось тому люди й бояться, що нічим …

Давайте згадаємо ці справи. Справа Міхаеля Зіса, який вербував донорів для реципієнтів … Він був покараний. Лікарі до цього не мали відношення. До лікаря приходили донор і реципієнт – з документами. Все. Лікарям не відомо, що документи про спорідненість фальшиві. Ще були справи по Кривому Рогу, по Миколаєву та Івано -Франківську, де нібито крали з моргів анатомічні матеріали – все це виявилося боротьбою за ринок ритуальних послуг. Що стосується процесу над лікарями з інституту Шалімова, то в цій справі вже поставлено крапку, на даний момент всі троє лікарів на волі і продовжують оперувати.

Хочете сказати , що подібної проблеми в Україні немає ?

Що під цим мається на увазі? Що вбивають людей і забирають у них органи? Цього – ні. Що підробляють документи про спорідненість? Лікарі в цьому не замішані і засуджують це. Впевнений, що якщо вдасться забезпечити органами всіх реципієнтів, всякі спекуляції на цю тему припиняться. Дефіциту не буде – не буде зловживань, адже немає чого купувати вкрадену річ, якщо можна це зробити абсолютно законно і легально.

Скажіть, а яка зарплата у українських трансплантологів ?

2500 гривень отримує лікар відділення трансплантації нирки та гемодіалізу. Я, як директор Координаційного центру трансплантації МОЗ України і доктор медичних наук, отримую 3200 …

Анастасія Береза ​​(Джерело: www.unian.net)